На сцену нового ювілейного сезону одної з найпопулярніших передач «Голос» першим вийшов житомирянин Олександр Календа, до якого повернулись всі судді. Команда Zhytomyr.Travel поцікавилась, чи легко бути першим, а заодно вирішили дізнатись про гурт «Ретро21», фронтменом якого Саша був декілька років тому

«Декілька років тому ми групою поїхали до Китаю. Було багато надій, планів, багато людей в нас вірили, допомагали. Здавалося, що наша справа має розвиток, перспективу, і на той момент були певні завдатки – ми були «зіграні». Проте все просто впиралося в гроші: ми сиділи в Житомирі, майже нікуди не виїжджали. Ну, їздили до Києва, Харкова своїм коштом. Якісь люди з нами знайомились – а-ля продюсери. Пропонували золоті гори, але нічого серйозного з того не виходило, бо у нашому розумінні продюсер – це людина, яка бере і веде…Ми прагнули записати альбом, зробити щось якісне – хороший концерт, а все лишалось на аматорському рівні. Все упиралося в гроші»

«Ми прагнули записати альбом, зробити щось якісне – хороший концерт, а все лишалось на аматорському рівні»

«У нас ніколи не було прагнення комусь щось довести – ми просто робили те, що нам подобається. Зараз гурту «Ретро21» немає, є просто кавер-бенд, який заробляє гроші. Це нормальний процес, коли групи зростають і розходяться. Проте тоді, коли розходились, було дуже важко»

«Я дуже не хотів їхати в Китай, через це ми сварились. Ну, який Китай? Для чого? Якщо є дім, люди, мізки, сили, можна і тут грошей заробити. Це все реально, нормально – існує багато прикладів. А хлопці на тій хвилі, коли всі їхали до Туреччини чи Китаю, хотіли «ненапряжну» роботу: робиш те, що тобі подобається, а за це ще й гроші платять. Багато людей після музичного училища чи консерваторії шукають таку роботу чи корпоративи – невеликі концерти. І таких людей більшість. Я був єдиний, хто був проти поїздки до Китаю, – хлопці вже сиділи на валізах. Ми то сходились, то розходились. І так минув рік. І раптом я зрозумів, що хлопці йдуть мені на зустріч: могли б поїхати, але слухають мене і нікуди не їдуть. А мені важко було усвідомлювати, що ми три роки граємо, від паба до паба ходимо з концертами, всім надоїли, самим собі надоїли – «переграли». Треба було розвантажитися, і ми знайшли контракт і поїхали до Китаю»

«Я сильно й не замислювався, куди ми їдемо – просто хотілося кудись. У нас був контракт, документи. Наші друзі-юристи їх переглянули, підтвердили, що все добре. Батьки, звичайно, переживали, але ми були на позитиві: «Поїхали, клас!»Хлопці дивились відео про Китай – як там, що воно. А я нічого не дивився, просто наче закрив очі, полетів і опинився в іншому світі. Здавалося, що я навіть не усвідомлював, що я далеко від дому»

«На все можна дивитись з різних боків – з точки зору позитива й повного мороку. Я намагаюсь завжди дивитись на все з позитивної точки зору»

«На все можна дивитись з різних боків – з точки зору позитива й повного мороку. Я намагаюсь завжди дивитись на все з позитивної точки зору, бо тоді з’являється сенс і надія. Якщо з негативного боку удивитись, то певний сенс теж є, але це не надихає. Для нас Китай був випробуванням, яке ми мали пройти. Насправді це була крута можливість, яка не кожному в житті дається, і я усвідомив це десь через пів року. Я змінився там як людина, світ став іншим, я став іншим. Там інше розуміння життя, інший світогляд, інші люди, інша їжа. Ти приїхав – все інше, і це як сон! Буддизм в Китаї – це справжнє. Вони не цікавляться ним – вони ним живуть: абсолютно спокійні, завжди усміхнені. Сідаєш в таксі до водія, а він у білій сорочці, посміхається і бажає гарного дня. Все, тобі вже добре. В магазин заходиш – всі дуже приязні. Контраст у порівнянні з нашою реальністю, у нас багато агресії в атмосфері, в людях, у спілкуванні, у поглядах. Китайці надзвичайно працьовиті, і це дуже просто пояснити: якщо людина буде погано працювати, знайдеться величезна кількість тих, хто працює краще. До їх рівня хочеться підтягуватись – до їх спокою, посмішки. І хоч є розуміння, що ніколи таким, як вони, не станеш, приваблює сам факт того, що все побачене і відчуте ти везеш додому»

«Завдяки своїй дівчині я пізнавав Китай – саме вона показувала мені надзвичайні або ж історичні місця. Проте іноді вражали якісь дрібні речі, побутові. Був випадок, коли мені було дуже сумно, хлопці поїхали, я лишився один і зайшов в кафе – «чинаріум». А там всі люди посміхаються, намагаються розмовляти з тобою. Їм зовсім не заважає незнання мови – у всіх на телефоні є «перекладач». Дівчина налила мені чаю, ми мовчки його пили, дивлячись, як вулицею їдуть автівки. І було так спокійно! Я подумав тоді, що тут такого спокою не відчував. Їхня прадавня мудрість всюди»

«Я вірянин, і собі ще з дитинства сказав, що головне – це добро, любов і повага. І все, що я роблю, повинний з цим пов’язувати, включати це. Можливо, це була батьківська ініціатива, бо вони вклали в мене все світле й добре, я думаю, що вони мене добре виховали»

«Я вірянин, і собі ще з дитинства сказав, що головне – це добро, любов і повага»

«Було важко після повернення адаптуватись, складно. Пройшов рік, і тільки зараз я звикаю. Багато в чому це завдяки «Голосу», бо я зайнятий, потрібний вдома, в Україні. У мене були можливості поїхати знову працювати за кордон, але я зрозумів, що якщо зроблю це, буду великим дурнем. Мене втримав проєкт, бо я тут хочу працювати – створювати, писати, грати. Це ж ідеально, коли ти вдома!»

«Як я зважився? А скільки можна було сидіти й чекати? Чого очікувати? Був момент, коли я дивився відео в YouToube чи по телебаченню, думав, що було б класно й мені взяти участь, проте щось заважало. Вважав, що недостатньо круто співаю, а потім зрозумів просту істину: якщо я від цього кайфую і мені подобається те, чим я займаюсь, я маю туди піти. І не треба думати, добре чи погано я співаю. Є люди, які впливають на мене позитивно, вірять в мене, підтримують. І вони мене окрилюють! А значить є якийсь сенс у тому, що я роблю, бо можна так і просидіти в роздумах: чи треба йти, чи не треба. А потім час мине, і будуть інші турботи, а я хочу розвиватись»

«Артист – це одне, а музикант чи виконавець – зовсім інше. Артист має вміти все, має бути цікавим, різноплановим. Деякі з тих людей, а може й більшість, котрі гарно вчились, закінчили консерваторії добре роблять те, чому їх навчили: вони як відмінники роблять свою роботу ідеально і не думають про емоції. А потім не розуміють, чому у них не виходить стати артистом. Але для справжнього артиста просто робити гарно свою роботу недостатньо»

«Артист – це одне, а музикант чи виконавець – зовсім інше»

«Якщо я буду говорити: «Слава мені не потрібна, просто я хочу, щоб мене почуло багато людей…» То це і є слава, але я не хочу робити на цьому акцент. Просто слава сама по собі нікому не потрібна. Сенс в тому, щоб люди почули мій меседж, зрозуміли те, про що я думаю і хочу висловити. От в цьому справжній сенс»

«Насправді в Житомирі життя ідеальне, і дуже часто я не помічаю наших негараздів. Я раніше Київ дуже любив: «двіжуха», люди, події, хотів би там працювати, але просто жити ніколи не хотів. Це ж в Житомирі було написано стільки пісень, стільки музики, тут стільки людей, які тобі як сім’я, якийсь домашній обмін. Цього всюди не вистачало! Ми навіть в Китаї засинали з думкою про бургери з «Плезентвіля» (Сміється)

«Люди творчі знають про одну цікаву річ: коли гучно, весело і з позитивом – це завжди працює. Цього виконавець може не відчути, а слухачі сприймуть. Так колись ми написали «Сонце» – пісню про настрій. Ми її записали дуже швидко: я показав її десь у дворі на гітарі, а через два-три дні вже записали. Все було на такому ентузіазмі: «Все подобається, класно, давайте». Я взагалі люблю все нове, коли щось відбувається»

«Насправді в Житомирі життя ідеальне, і дуже часто я не помічаю наших негараздів»

«У мене мрія: жити в студії. Хочу такий будинок-студію, де одразу можна записувати те, що народилось. Такі студії є в Європі, Америці, але не знаю, чи є у нас. Коли музикант «хворіє» музикою, він не може заснути: у нього рими в голові чи мелодії, він не може заснути, включає світло, бере гітару і грає до ранку, бо в голові багато геніального (Сміється) І хочеться зробити все що завгодно, аби записати те, що народилось саме у цей час, бо вранці, коли ти прокидаєшся, завтра – це вже не те. Напевно емоція для музики – головний сенс: коли тебе розриває, бо щось народжується, і це «щось» може бути дуже крутим, треба от зараз записати, одразу. Диктофон – геніальна річ, величезна подяка його винахідникам, у мене всі мелодії одразу записуються»

«Спочатку я не знав номер, під яким буду виступати, а коли дізнався, просто офігів. Страшенно! Це ж відповідальність! Коли представляєш Житомир, треба розуміти, що ти представляєш своє місто: який персонаж – такий і Житомир, таким люди бачать твоє місто. Для мене було важливо, що Житомиру довірили починати, відкривати проєкт. Це велика відповідальність. Тепер люди пишуть різні теплі слова на кшталт «дякуємо Житомиру» чи «таланти в Житомирі»
«Коли я починав співати, то у мене коліна так трусились, як ніколи в житті! Особливо, коли увімкнулось світло. Я готував декілька пісень, але обрав саме цю, бо вона про настрій – треба було почати весело. І коли почав співати, хвилювання десь поділось. Дуже добре, що друзі в той час були поруч і мама»

«Голос країни» – це найкрутіша площадка для музикантів, творчих людей, які співають і хочуть бути почутими. Якщо музика для тебе не просто хобі, якщо ти живеш нею, спробуй себе. Вийде чи не вийде – то вже інша історія, проте спробувати потрібно. Це шанс, а шанси втрачати не можна. А ще перед тобою ті, кого з дитинства бачив по телевізору. Монатік для мене взагалі король поп-музики, який змінив всю індустрію. Була велика честь попасти до нього в команду, спілкуватись з ним. Я дякував всьому Всесвіту за те, що зі мною відбувалось, за те, що мене доля звела з такими людьми. Там всі круті! І Я певний час не зовсім розумів, що то насправді вони, зірки, думав, чи то не голограми (Сміється) Я стояв і не розумів, що зі мною відбувається. Просто ступор!»

«Голос країни» – це найкрутіша площадка для музикантів, творчих людей, які співають і хочуть бути почутими»

«У мене дуже теплі спогади про ті часи, коли в «Кавоманію» приходили творчі люди, повернуті на чомусь новому й незвичному – фільми, картини, музика. Це було класне коло спілкування, місце круте. Мені жаль, що зараз такого місця нема, хотів би зробити його в Житомирі»

Текст записала Оксана Давиденко
Фото: Марта Яроцька