Facebook icon Instagram icon

Про пуанти, квіти та вечірні сукні

#Люди 13 Листопад, 2017 Автор:

6+

Катерина Кухар і Олександр Стоянов – провідні танцівники українського балету, заслужені артисти України. А в звичайному житті – гармонійне, турботливе подружжя, яке живе спільною справою  

Олександр: «Було дуже багато запрошень на роботу за кордоном, але всі вони попали як раз на той момент, коли ми з Катею або вже були сім’єю, або ще тільки почали зустрічатись. Тому деякі пропозиції я не розглядав, бо не міг залишити своє кохання. Катерина не хотіла їхати з України, а я не хотів міняти сім’ю на кар’єру: сім’я для мене набагато важливіша. До того ж, на мій погляд, наш театр – один із найкращих в світі, тому немає сенсу їхати десь за кордон. Ми можемо працювати тут і їздити на гастролі»

Катерина: «Я дуже щаслива, від того, що Саша – мій партнер. Він зі мною обходиться, як з кришталевою вазою, ставиться до мене дуже дбайливо не тільки на сцені, а й в житті: оберігає, підживлює мене. Він дуже галантний, ніжний. Іноді спостерігаю, як деякі танцівники візьмуть свою партнерку у верхову підтримку, а потім навіть не думають, як дбайливо поставити її на пуанти. Людині байдуже: свою підтримку зробив і починає вибудовувати власну позу. А в дуеті так не можна! Колись мені дуже поталанило. Валерій Петрович Ковтун, один з найкращих партнерів Майї Плісецької, обрав мене партнеркою для свого учня з Японії. Це був величезний подарунок долі. Він завжди казав хлопцям, що в адажіо їх не має бути видно, треба робити все, щоб партнерці було зручно. Від того я досить вибаглива, знаю що таке «добре» й «погано», і сміливо можу запевнити: Олександр – найкращий партнер, з ним зараз всі мріють танцювати»

«сміливо можу запевнити: Олександр – найкращий партнер, з ним зараз всі мріють танцювати»


Олександр: «Колись я більше проявляв свої почуття, зараз, на жаль, рідко дарую дружні квіти. Ті, що після спектаклю –  не рахуються! (Сміється). Як приємно зранку подарувати квіти чи фрешик! Романтика дуже потрібна в стосунках, особливо якщо враховувати, що у нас дуже насичений графік, ми весь час разом, і я не маю змоги навіть виїхати кудись, щоб приготувати сюрприз або просто купити подарунок»

Катерина: «В хореографічне училище я поступила у дев’ять років, й відтоді почалося доросле життя. Балетні люди, як і спортсмени, – це така резервна команда, тільки спортсмени раз на чотири роки беруть участь в олімпіаді, а ми постійно маємо бути у максимально найкращій формі. І тому дитинство специфічне: часу на ігри, на бешкетування немає, а училище забирає абсолютно весь дитячий час. У мене ще й були додаткові заняття з Аллою Олексіївною Некрасовою, членом журі Хореографічної Асамблеї. Закінчили заняття в училищі, потім додатковий урок, вдома лишалися сили тільки на сон (Сміється). Тому коли батьки роблять важливий крок – віддають дитину займатись професійно, вони повинні розуміти, що буде така собі «каторга у квітах»

Олександр: «Балетом я почав займатися досить пізно. Знайомитися з мистецтвом почав з бальних танців. На одному зі змагань з бальних танців мене помітив чоловік, який був професійним артистом балету. Він підійшов до мого батька і сказав, що у мене може бути велике майбутнє в балеті. Так моя доля і була вирішена. Мені було 10 років, коли мене з рідного міста відправили до Києва, вступати в Київське хореографічне училище»

Катерина: «У мене сім’я не балетна. Колись бабуся маму віддала навчатись у музичне училище замість танцювального. Потім забажала втілити мамину мрію й допомогла мені стати балериною. Бабусі треба віддати належне: вона працювала керівником на фабриці, а коли я вступила в училище, звільнилася з роботи й влаштувалась до хореографічного училища на першу вакантну посаду. Почала все спочатку тільки для того, щоб бути поруч та допомагати мені. В хореографічному училищі чітка орієнтованість на спеціальні предмети: класику, дуети, народні танці, акторську майстерність, гімнастику, музику. А уваги шкільним предметам значно менше, тому бабуся в шкільних предметах мені допомагала, наприклад, твори писати. З дідусем я займалась математикою, фізикою й географією. Вся сім’я мені допомагала: й бабуся з дідусем, й мама з татком. Пам’ятаю, як татусь мені підшивав пуанти. Колись ми танцювали на дерев’яній підлозі, від якої надто швидко витиралася тканина на пуантах. Тато в’язав спеціальні п’ятачки, нашивав їх. Всі були при ділі» (Сміється)

«В хореографічне училище я поступила у дев’ять років, й відтоді почалося доросле життя»


Олександр: «Я дуже пишаюся своїми батьками, люблю їх, мені з ними дуже пощастило.
Батьки мене абсолютно ніколи ні до чого не примушували й все робили, щоб дитині було комфортно. Вони навіть переїхали всією сім’єю заради мене з іншого міста у Київ. Спочатку мама переїхала зі старшим братом та сестрою, потім ще народилася сестричка, а тоді вже й папа, який працював в іншому місті сказав: «Все, я більше не можу жити на відстані від вас». Сім’я об’єдналася у Києві, всі пустили коріння, майже, всі вже народили дітей. У нас величезна сім’я. так здавна повелося ще з діда-прадіда: батько зростав у сім’ї, де було шестеро дітей, а мама – сім. У нас дуже велика сім’я!»

Катерина: «Танці з зірками» – це цікавий експеримент. Я познайомилась з багатьма видатними особистостями, з якими ми зараз спілкуємось та дружимо. Цей проект надав мені можливість познайомитися з командою 1+1. Це неймовірно талановиті, професійні та  позитивні люди. Після цього проекту у дітей тепер ще більший інтерес до балету та цікава реакція на мене. Вони починають кричати: «А-а-а, це Катерина Кухар!» Обіймають, хапають за руки, притуляються. Вчора навіть затримала Асамблею із-за цього, і мені дуже незручно, що змусила себе чекати. Треба було йти на обговорення, а я  не могла дітям відмовити у спілкуванні, бо для них це радість, і треба кожному приділити хоч трішки уваги»

Олександр: «Зараз більше людей почали ходити на балет, навіть білети купити неможливо. Це надзвичайно приємно, але в білетному відділі працівники Національної опери України стали жартувати, що вже трохи втомилися відповідати на телефонні дзвінки, коли люди цікавляться: «Чи буде цього місяця танцювати Катерина Кухар?», «А в якому спектаклі танцюватиме Катерина Кухар?»

Катерина: «Для мене, як для актриси, це неймовірно приємно, але найголовніше, що люди цікавляться, приходять, бо балет – це кулуарний, елітарний вид мистецтва»

Олександр: «Ми прагнемо повернути традиції, коли у театр на балет та оперу надягали вечірні сукні до підлоги. Ми бажаємо, щоб жінки відчували себе квіткою у залі Національної опери, адже для цього є всі умови: мармурові сходи, бархатові крісла, паркет,  величезні дзеркала до стелі. Коли ми танцюємо з Катериною й дозволяє погода, перед входом до театру застеляють червону доріжку. Театр – це свято, яке передбачає гарний настрій та наряди»

«Театр – це свято, яке передбачає гарний настрій та наряди»

Катерина: «Щодо одягу артистів… Балетні ноги достатньо запрацьовані, між репетиціями я обираю зручне й тепле взуття, щоб ноги відпочивали, а от коли треба «у світ» виходити, я навчена мати відповідний вигляд. На мене дивляться, а значить я маю бути прикладом того, як має виглядати жінка, балерина, прима»

Катерина: «Кажуть, що я сильна жінка. В балеті слабкі й не виживають. Багато було талановитих дівчат, моїх подруг, які не витримали величезних фізичних та емоційних  навантажень»

Катерина: «Я дуже люблю квіти. Всі підвіконні в мене заставлені орхідеями, а вони мені віддячують: дуже гарно квітнуть. Я з тріпотінням заходжу у квіткові крамниці, флористичні майстерні, мені це надзвичайно подобається, я тонко відчуваю всі квіткові аромати. Я б із задоволенням підрізала квіти, збирала композиції. Мене навіть вдома піддражнюють за це. Коли після спектаклю дарують квіти, я розбираю букет, підрізаю, ставлю в певну вазу, знаю куди треба кинути цукор або ще щось, щоб вони якнайдовше стояли. Троянди дуже люблять, коли їх на ніч вкладають у холодну водичку, напитуються тою вологою і набагато довше стоять. Мабуть, якщо б не стала балериною, була б флористом (Сміється). Або займалася якоюсь організаторською діяльністю»

 «Мабуть, якщо б не стала балериною, була б флористом»


Катерина: «Міжнародна хореографічна Асамблея в Житомирі – це просто неймовірно важлива подія! Вона розвиває не тільки рівень культури у вашому місті, а й в усій Україні. Ми бачимо зростання Асамблеї, яка з всеукраїнської стала міжнародною. Людей, які віддають цій справі свою душу, важливо підтримувати. Асамблея стала заходом професійного рівня, і це величезна перемога організаторів та в першу чергу Інни Бурдейної»

Олександр: «Танці надзвичайно важливі для суспільства, бо цей вид мистецтва лікує і тіло, й душу. І якою б не була ситуація в країні, мистецтво необхідно розвивати. Бо поки мистецтво живе і розвивається, живе й народ»

Записала: Оксана Давиденко
Фото: Ірина Парфенюк та з особистого архіву К. Кухар та О.Стоянова

6+

Вас це може зацікавити