Психологи вважають, що більшість людей протягом усього життя потребують певних орієнтирів, які допомагають людині будувати свій побут, формувати життєві переконання та вдосконалювати професійні погляди. Часто ми обираємо для себе такими орієнтирами відомих діячів, акторів, письменників, спортсменів, тому що серед тих взірців для наслідування, яких нам пропонували, було не так вже й багато жінок. А якщо приклади жіночого лідерства і виносились на широкий загал, то виглядали вони надто ідеалізованими, штучними і були далекими від нашого звичайного життя. А таким прикладом для наслідування у любові до життя, витримки, професіоналізму своєї справи може бути звичайна людина – жінка-лідерка, що живе поруч з нами
Жінка, котра життєві труднощі долає з високо піднятою головою… Саме такою є Дяченко Тамара Степанівна – викладач-методист філологічних дисциплін Житомирського коледжу культури і мистецтв імені Івана Огієнка, авторка збірки філософських роздумів про зміст людського життя «Доторкнутися до струн душі…». Людина, котра ламає стереотипи, пов’язані зі сприйняттям «жіночої слабкості», доводячи всім, що є сильні жінки, які долю сприймають з гідністю, які б перешкоди вона не готувала. Такі жінки не вчать. Вони просто живуть, і своїм життєвим прикладом, переконаннями та позицією є для нас взірцем сильної духом людини.
Недалеко від Житомира в мальовничому селі Великий Луг народилася Томка. Чи знали тоді батьки, як складеться її життя, які випробування готує їй доля? Навряд, але з дитинства мама-вчителька прищепила любов до навчання, бабуся – любов до Бога, дідусь – любов до рідного краю.
Ось настанови, які Тамара Степанівна передала нам як приклад для наслідування.
Пам’ятаймо про своє коріння
«Коли рано-рано в недалекому лісочку зачинає свою пісню соловейко або сонце яскравим виблиском зазолотавить небо, знову обов’язково щось пригадуєш з минулого, з того, що ніколи не повернеться. Це далеко не сповідь. Це, навіть, не згадка. Це живе у мені щоднини…», – так у своїх роздумах пише Тамара Степанівна. А зі спогадами про звичайну стежину коло хати, черемху на межі городів, кущ калини над криницею стає на душі якось по-домашньому тепло та затишно. Згадка про щасливі усмішки рідних, які дають нам сили боротися із буденністю. Про родовід можна говорити з Тамарою Степанівною, втрачаючи відчуття часу, захоплюючись деталями та красою літературної мови: «Так добре знати, що є куточок на землі, де рай твого дитинства». У маленькій хатині діда проживало три сім’ї, не було жодних чвар, а тільки любов і взаєморозуміння. Немов у далекому сні: у хвірточці босоніж стоять маленькі сестрички з великими очима, а в руках тримають скибки печеного хліба, присмаченого лляною олією. Цей смак, мабуть, вони не забудуть ніколи.
Цінуймо життєві обереги
Чи думаємо ми про те, що звичні речі з дитинства стануть для нас схожими на книгу спогадів? У своїх роздумах жінка згадує про липи, для когось непримітні, але не для неї… Це спонукає нас замислитись про людей які поруч, яким, можливо, потрібна допомога.
«…Пригортаюсь до них, по черзі обнімаючи, як дорогих і добрих людей.
– Як вам тут живеться, подружки мої? Знаю, знаю! Старість – не радість. Живіть спогадами, бо ними живу і я…»
Цінним у її житті був подарунок з дитинства на двох (разом з сестрою) – вишиванку «червоними і чорними нитками», якому зраділа, навіть не знаючи справжньої духовної ціни. Разом з вишиванкою отримала й надії на щасливе життя. Зберегла донині…
Гідно витримуймо випробування, які посилає доля
Народилась Тамара Степанівна у складні повоєнні часи. Йшли роки…Вітчим з мамою збудували власну нову хату. У будівництві брала участь вся велика родина. Ми ніколи не чули від неї скарги про бідність, хіба лише згадку про дивакуваті чорні туфлі на шнурках під білою сукнею на випускний, що так закарбувались їй у пам’яті. З юності Тамара Степанівна розуміла важливість освіти. Її навчання за покликом душі та настановою матері, яка також була вчителькою, проходило на філологічному факультеті Рівненського державного гуманітарного університету. І ось, як грім серед ясного неба, тяжка хвороба матері … «Бабусе моя, бабусе! Чи знала ти, чи відала, що доля твоєї внучки буде крутою? Мабуть, відчувала, бо чого і нині, через багато років, пам’ятаю добрий погляд зі смутком сірих очей (це вже потім, після смерті мами, вони стали червоними, завжди запаленими від сліз за передчасно покинутим життям)». З часом старі рани загоюються, проте часто доля готує нові випробування – помирає чоловік. Тамара Степанівна виростила самостійно синів, не дивлячись на труднощі і тяжкі недуги, а зараз трійко внуків лікують рани минулого своїм чарівним сміхом.
Будьмо професіоналами своєї справи
Якщо виконувати роботу, то на повну віддаючи всю себе улюбленій справі – саме так працювала у нашому коледжі Тамара Степанівна Дяченко впродовж 45 років. Вона була не просто викладачкою, а й подругою та порадницею для колег та студентів. Її творчий і професійний доробок є міцним фундаментом для освітньої діяльності. Настанови Тамари Степанівни оптимістичні, просякнуті життєствердними й гуманістичними мотивами, завжди є опорою у складній життєвій ситуації.
Вистояти всупереч викликам долі, все життя навчати студентів і навчатись самій – хіба це не причина назвати Тамару Дяченко жінкою-лідеркою? Для мене – так! Саме такі жінки щодня творять історію нашого міста.
Від редакції Розповідь про Тамару Дяченко була підготовлена Інною Лук’янчук, дипломанткою конкурсу есеїв, викладачкою Житомирського фахового коледжу культури та мистецтв імені Івана Огієнка,
у рамках реалізації проєкту «Жіночі портрети лідерства», що відбувся за підтримки Управління у справах сім’ї, молоді та спорту Житомирської міської ради.
Текст: Інна Лук’янчук
Фото: з архівів Житомирського
фахового коледжу культури
та мистецтв ім.І.Огієнка
