Кажуть, щаслива людина та, котра знайшла своє призначення. Може здаватися, що вдала кар’єра в ІТ-сфері – гарантія гармонійного життя. Але пошуки власного призначення, прагнення сказати світові важливі речі може підштовхнути на кардинальні зміни. Саме так відбулося в житті молодої авторки Вікторії Амеліної, яка переможними кроками стрімко увійшла в сучасну українську прозу та заявила про себе романом «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» у 2014 році. Потім «Хтось, Або Водяне Серце», і нарешті сімейна сага «Дім для Дома», яку Вікторія презентувала у «Львівській Майстерні Шоколаду». Розмова відбулася після зустрічі авторки з поціновувачами якісної глибокої прози, на якій разом з модератором Ігорем Шурпаном знайомились з історією родини, про котру розповідає читачам білий пудель Домінік

«Я в Житомирі вдруге, звичайно хотіла б побувати ще. Перший мій візит був короткий, але цікавий. Я приїздила в гості до свого друга, з яким познайомилась у Львівському шпиталі. Це був боєць 95-ї бригади,  і для мене Житомир – це місто 95-ї бригади. Ми з ним гуляли, сиділи в кав’яреньках, але насправді це сумна історія, бо його вже немає. Я обіцяла йому приїхати з презентацією, і от я тут»

«З одного боку, програмування і література дуже відрізняються. Бо програмування – це щось дуже практичне. Але, з іншого боку, і програмування, і література вчать цінувати слова. Бо програма не буде працювати, якщо ти пропишеш неправильне слово або навіть знак. Так само і проза не буде працювати, якщо ти схибиш і вживатимеш невлучні слова. Тут є певний зв’язок в тому, що і програма, і література певним чином мусять спрацювати в пристрої чи в людині. І все залежить від того, наскільки обережні і влучні будуть слова»

«І програмування, і література вчать цінувати слова»

«Я переконана, що читати потрібно, щоб вчитися і мислити. Зараз у світі є тенденція до спрощення. Власне, картинка – це завжди спрощення. Якщо екранізують справді добру прозу, то завжди щось втрачають. Так, є різні режисери, множинність інтерпретацій, але  якщо порівнювати книжку і кіно, то в прозі буде набагато більше простору для інтерпретацій та уявлення. І тому читання вчить мислити і розвиває уяву. Тому мені здається, якби люди більше читали, не було б можливо те, що відбувається в Україні вже давно, а в західному світі зараз набирає обертів. Політикам стає легко обманювати та маніпулювати за допомогою популістських лозунгів. Власне, відбувається повернення популізму. Хоч здається, що у нас не повернення, у нас він був весь час. Коли я дивилась дебати між Трампом і Хіларі Клінтон, я була переконана, що для американців така поведінка, таке перекрикування, пересмикування були неприйнятні, але виявилося, що для значної частини людей це не так. Зрозуміло, що ідеального світу, в якому всі будуть начитаними людьми, ми взагалі чи ще довго не побачимо, але я впевнена, що чим більше людей читатимуть,  тим краще вони голосуватимуть. Французькою мовою «lire» – читати, а «élire» – обирати. Звучить майже однаково, і є певний зв’язок між цими словами у  французькій мові. Мені здається, що цей зв’язок є незалежно від країни й мови»

«Безумовно, дуже шкода, що «політика» перетворилася на лайливе слово. Вона зароджувалась у Давній Греції, де людина, котра усувалася від суспільного життя називалася простим словом «ідіот». Політика мала бути балансуванням між інтересами різних суспільних груп. Для цього політики  й потрібні. Зрозуміло, що ми всі різні, маємо різні інтереси, але хтось ці інтереси мав би уособлювати. Усунувшись від цього, ми дозволяємо брехунам займатися серйозними справами»

«Я дуже коротко жила в Канаді. Емігрувала в 14 років з батьком, бо отримала право жити в Канаді. Я уїхала, думаючи, що залишусь там, але через три місяці вирішила повернутись. Я розумію, що в14 років то було емоційне рішення, але було так»

«Львів зараз змінився, і коли я вирішила повернутись із Канади, була надзвичайно рада, що повернулася. Звичайно, був контраст, але я і не обманювалася. Я пам’ятала, що повертаюся з багатства в бідність. Просто не хотіла втрачати важливіші речі. Гроші – то ресурс. Я дуже багато працювала, керувала проектами, тому для мене це просто один з ресурсів, який я маю»

«Я пам’ятала, що повертаюся з багатства в бідність. Просто не хотіла втрачати важливіші речі»

«Ми бідні, бо ми не навчилися жити разом. До речі, ми не такі вже й бідні. Я багато подорожую, була в Непалі, Камбоджі. І українці за рівнем життя є далеко не бідні люди. Мені здається, що головна наша проблема – це рівність перед законом. У нас не погані закони, просто вони не працюють. Ми не звикли до того, що всі мають підкорятися одним і тим же правилам. Це ж банально навіть. От ми кричимо, що крадуть політики, що беруть  хабарі. Але ми тут же йдемо і вважаємо, що свою дитинку влаштувати за гроші у вищий навчальний заклад – це припустимо. Але це абсолютно нічим не відрізняється! І тому у нас складається та ситуація, яка є.  Це замкнене ж коло, бо ти думаєш: «Якщо я цього не зроблю, а всі мої сусіди зроблять, то чому ж я так не зробив?» Власне, брак довіри є одною з головних проблем. Не хочемо платити податки в повному обсязі, бо не знаємо чи вони підуть туди, кудли мали б йти. Але з іншого боку, якщо не платитимемо податків, то буде величезна частина тіньової економіки, і нічого ми так не збудуємо. Якщо сухою мовою, то це відсутність рівності перед законом, нерівність перед законом. А на рівні суспільства – це брак довіри»

«Ми зараз бачимо жахливий розважальний контент по телебаченню. В мене є вдома телевізор як апарат, але він не підключений ні до якої мережі. Ми його до комп’ютера підключаємо і на ньому дивимося фільми. Коли я в готелі чи десь випадково стикаюся з телебаченням, я розумію, що потрапляю в абсолютно паралельний світ. А якщо люди серйозно дивляться ці передачі? Це дуже непокоїть. Звичайно, читання може виправити ситуацію, бо якщо люди читають, вони насправді вчаться краще спілкуватись і розуміти одне одного. Коли ти читаєш, ставиш себе на місце іншої людини. І коли ти будеш спілкуватись, зможеш поставити себе на місце співрозмовника, не перекрикувати одне одного, а дійти якоїсь спільної думки. Ясно, що це покращує всі комунікації всередині суспільства. Ну, ніби на мікрорівні комунікації, але то мало б відбуватися на рівні всього суспільства»

«Сімейна сага – не сумний жанр. Людям цікаво читати родинні історії»

«Спогади дитинства? На презентації згадувався мій пес – білий пудель, герой книги. От його я зараз чомусь і пригадала»

«Сімейна сага – не сумний жанр. Навпаки, це дуже популярний жанр. Людям цікаво читати родинні історії, бо вони затягують. Моя книжка  – це пошук ідентичності, але поєднаний чи то замаскований під вигляд родинної історії. І хоч настрій її ностальгічний, але це світла книжка, я в цьому впевнена, тому що я знаю, чим вона закінчується. І у людей там все буде добре!»

Текст записала: Оксана Давиденко
Фото: Липова Анастасія, Павліченко Леся